Рецензия на «Благословенные небесами...» (Ольга Приходько)

ось, наприклад, як можна би скоротити, аби не втратити зміст.
...Про подружжя Окаренків ще майже 30 років тому хотіла написати, світлої пам’ті, чудова людина, неперевершений майстер слова, знаний журналіст нашого регіону та тодішнього “Світло Жовтня” – Ольга Володимирівна Нікітась.
І коли її не стало, той задум не залишав мене в спокої, поки не викристалізувався і ліг на папір. Нехай вибачить мені добрий друг цю спробу пера, бо, звичайно, і форма викладу в неї була інша, і стиль…
Іван Борисович вважав себе звичайною людиною. Незважаючи на те, що трагедія ще в молоді роки позбавила його можливості бути незалежним, самостійно пересуватися, відчувати босими ногами тепло стежок, прохолоду вранішньої роси та ніжність дотику до трави, прикувавши на все життя до милиць та інвалідного візка.
Після того страшного випадку життя розділилося на “до” і “після.” І залишилося тільки переборювання перешкод, долання висот, як зовні, так і в собі.
Івана Борисовича немає з нами вже 2 роки. Немає з нами суворого критика, який не любив підвищеної уваги до своєї особи. Та ця оповідь не тільки про НЬОГО, але і про НЕЇ, про світле і величне почуття, яке поєднало їх...
Можливо, ця публікація додасть комусь крил і віри в світле завтра. Декого утримає від відчайдушного кроку в безвиході, іншим допоможе у хвилини розпачу. Гадаю, у читачів виникне гордість за те, що Людина може долати свої Еверести, крок за кроком, день за днем, навіть тоді, коли здається, що життя закінчилось.

Василина Иванина   03.12.2011 23:20   •   Заявить о нарушении