Прочитавши ваш коментар, Марго, довго сиділа і думала. Усе описане знову пронеслося у мене перед очима, бо сталося це не так вже й давно, і біль той до цих пір ще відлунням лунає у свідомості.
Знаєте, коли моєму батькові діагностували рак IV степені, було вже занадто пізно проводити лікування. Лікарські прогнози були лише на 6 місяців. Ми молилися і возили тата на сеанси радіотерапії. Він прожив ще довгих два роки, сповнені болю та надії…
Одного разу, після Різдвяних свят, ми в черговий раз привезли його на перевірку.
Я була вражена кількістю людей, що побачила там! А ще більше була вражена усім тим, про що згодом написала… Все було саме так: хто здоровий – тішився і радів святам, хворі – страждали, плакали, молилися… Священик ходив з кропилом, дівчина з хлопцем співали колядки… Але навкруги було горе… Стільки горя! Поверхи горя!!!
Душа моя не витримувала, волала… Потім, її крик вилився у це оповідання.
Марго, за моїм глибоким переконанням, якщо щось пишеться, значить це комусь потрібно – а чи читачеві, а чи автору. Можливо, в даному випадку, це потрібно було автору, аби виплеснути тугу та біль. Можливо…
Дякую вам за коментар. І дякую за сьогоднішній вечір роздумів.

Наталя Мазур   11.12.2012 22:36   Заявить о нарушении