Панчук Галина Степанівна. Народилася 19 липня 1953 р. в Іркутській обл., куди батьки були завербовані на роботу. 1954 р. родина повернулася на рідну Хмельниччину.
1970 р. закінчила Грицівську с /ш. 1977 р – факультет української філології Кам’янець - Подільського державного педагогічного інституту. За направленням працювала вчителем української мови та літератури у м. Прип’яті Київської обл. Була членом літературного товариства, вела дитячу літературну студію. Після аварії на ЧАЕС переселилася до м. Хмельницького.
Вірші друкувалися у альманахах – „Вітрила”, „Золотий гомін” „Безсоння вишень”; тижневиках - „Літературна Україна”, „Самостійна Україна”, „Корчагінець”, „Подільські вісті”, „Проскурів”.
Видала три поетичні збірки: „Несезонний вирій” (1996), „Зозульчині черевички” (2002), „Голос вишні і бджоли” (2004).
З 2005 року член Національної Спілки письменників України.
Померла 26 квiтня 2008 року.




„Галину Панчук як непересічного поета (не поетесу) знаю з дочорнобильського 1985 року, коли редакція „Літературної України”, де я працював, всіляко підтримувала літературний гурт у місті атомників – Прип’яті...
Згодом вийшла поетична збірка Г. Панчук „Несезонний вирій” – і в ній угадувалась трагедія м. Прип’яті і всієї Чорнобильської зони, звідки тисячі людей мали, покинувши рідні, насиджені місця, відправитись у несезонний вирій... Глибока і дуже пекуча метафора, яка говорить про неабиякий талант. В українській поезії Галина Панчук, можливо, найґрунтовніше розробляє тему Чорнобиля в долі України. Бо ця тема в Галини Панчук справді вистраждана.
Але є в неї і життєрадісні, мажорні вірші, з неабиякою пластикою слова, що говорить про майстерність поета.”

Микола Мірошниченко




„Слово далеко не всім охочим розкриває свої таємниці – у нього потрібно вірити, усвідомлюючи, що кожен вірш має служити гармонії і красі, а отже – Любові. Галина Панчук прийшла до цього переконання через випробування чорнобильською бідою, збагнувши, що кожна відвойована у розпачу душа працюватиме на майбутнє суверенної України: „У вичахлій душі роздмухавши жарину, допоки світ стоїть – шукай Людину!”...
Біль і любов – лише вони здатні підтримувати творче горіння серця поета. Тільки незалежна потужність цього полум’я здатне творити атмосферу співчуття і довіри. І чим більше довірятиме світ таким поетам, як Галина Панчук, тим світліше ставатиме світові. До речі у збірці „Несезонний вирій” про це сказано вичерпно просто: „Чи ж то світові треба Чорнобиля, щоб відкрились кордони й розкрилися душі?”

Віктор Грабовський

Написать личное сообщение    Добавить в список избранных